Іван Просяник
український письменник, художник, дослідник української природи,
національних звичаїів та традицій, травник. Член Національної спілки
письменників України. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія
Сковороди
Є Правда правдива, а є...
Відгук на книгу Тараса Каляндрука
"Козаки. Слов'яни проти орди"
"Правда - Небесна Істина, і
вона одна-єдина. Тож за неправду ти в одвіті перед Небесами" - говорить
давня українська мудрість. Проте вітчизняні історіографи не те що минулої, а до
вторгнення "старшево брата" навіть вже новітньої доби, пишучи про
минувшину України, дуже далекі від цієї істини. Ота боязнь, а раптом
"старшой брат"(та він нам навіть не троюрідний) натупає, такою
товстою кригою залягла в мозкові, що він відмовляється мислити суб'єктивно,
рабуючи на догоду московським мітам. Однак тепер замість збанкрутілої ідеї
"Всємірнаво каммунізма" кремлівські ідеологи пробують втелющити,
найперш Україні, а потім і світові, гасла "Трєтьєво Ріма", а чи
"Євроазійства", які, окрім стоптаних лаптів та батога, більше жодних
цінностей не мають. З совіцької ласки кандидати та докторанти й по сьогодні
підспівують цій безглуздості, доводячи, що слов'яни взагалі вторинний етнос,
який запозичував і мову, і культуру, і бойове мистецтво то в греків, то в
монголів, то в татар, то в турків. Найчастіше козаків виводять чи то від
якихось кочових козогів, чи то від черкесів, зласкавлюючись їм на глиб сторіч
лише в 500 років. Хоч ще давньогрецькі хроністи нарікали на войовничих
козопасів, які влітку гуртувалися у військові загони, вправляючись у бойовому
мистецтві, жили таборами без жінок, нещадно розоряючи грецькі колонії. Згадує
козаків на Хортиці й візантійський імператор Костянтин Багрянородний,
подорожуючи ранньокняжою Україною.
Ось тому ґрунтовна наукова праця
історика Тараса Каляндрука "Козаки. Слов'яни проти орди", видрукувана
у львівському видавництві "Піраміда", докорінно змінює усталені сторіччями
погляди на нашу історію, нищівно громлячи євроазійсько-імперський погляд на
виникнення нашої держави й козацтва зокрема. Автор, відвідавши низку
європейських й азійських держав, працюючи в університетських книгозбірнях,
наводить разючі факти древніх витоків нашого арійського, за своїми коренями,
народу. Власних, а не позичених, традицій, мови, бойового мистецтва.
Відродження останнього в Україні сьогодні спричинило шквал брудної лайки, бо це
ж відродження національного духу, а отже, Й свідомості, бо ще давні
воїни-русичі говорили: "Вбити ворога - найясніша жертва Богові" А
саме пробудження національної свідомості ворог і боїться, підцьковуючи
слухняних їм "вчених" (бо ж українською "науковець") на
власний народ. Адже "старшой" спокійний лише тоді, коли українець
виступає тяглом у його возі.
Анекдотичним фактом розпочинається
ґрунтовне дослідження автора: мовляв, назву козацького човна чайка запорожці
запозичили з турецького каюк - судно. Хоча означення цього великого судна
однозвучне з нашим і в чехів, і в словаків. До того ж, як підтвердження
автентичності назви, ніс давньоруського човна у вигляді чубатої чайки наведено
в книзі з мініатюри Радзивилівського літопису. Здавалося 6, що ще потрібно!
Дуже вдало Т. Каляндрук полемізує з істориком Є. Синицею, який у книзі "
Перунові діти" запевняє, що українці, в тому числі козаки, не мали своєї
фльоти, заперечуючи тим самим "Літопис Руський"... "Ізяслав
хитро був спорядив на море човни: гребці в них були невидимі.., а керманичів було
двоє - один на носі, другий на кормі; куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи
човнів". А козацькі десанти, які чи не щороку палили передмістя Стамбула.
Може, вони перелітали через Чорне море на шароварах, як у мультфільмах Дахна.
До речі, слово шаровари зовсім не турецького походження, як пнуться довести
деякі учьониє, а домашнє - скіфське. І такими прикладами власної нижчевартості
книга просто рясніє.
Наприклад, А. Желєзний у своїй
псевдопраці "Походження українсько-російської двомовності в Україні"
прямо пупа надриває, сердега, доводячи, що українську мову зіпсували поляки,
щоб відірвати "хохлів" від "русскава міра". нехтуючи тим,
що такі самі слова є в чеській, словацькій, білоруській, хорватській, сербській
мовах, мабуть, не відаючи: до середини VІ сторіччя (час аварської навали) ці
народи мали спільні Подніпровські терени, а отже, й спільну мову. І ця могутня
мова побутувала від Рейну й до Ра (Волги), її знали всі освічені люди
ранньофеодальної доби. А російська й українська мови разюче різні за своєю
духовною суттю. Слово Мати для українця святе. Московітське ж Мать -
наймерзенніший матюк. І це справді російський народний винахід. Єдиний і
неповторний у світі за своєю ницістю. "Коли ти сквернословиш - твоїми
вустами говорить Сатана" – наголошує національна мудрість. Ба ні! В Европі
є ще один народ-сквернослівник - угорці. Бо ж це люди з одного кореня й з
однієї території. Хоч як московські ніби-істо-рики ставлять Залєсьє до Києва,
це в них виходить, коби горбатого до стіни. Створюється враження, що наші
"учьониє" просто мавпують ту писанину, яку їм підсовує
"старшой", чи то нехтуючи, а чи боячись заглянути в позасовєцькі
документи. Наприклад, арабський мандрівник ІХ сторіччя аль-Масуді називає русів
кузакана. Подорожуючи Індією, письменник і мандрівник князь Е. Ухтомський у своїй
праці писав: "...недаремно в Індустані узвичаєно називати кОзаками
тамтешніх сміливих кінних, а то й навіть піших воїнів-раджпутів". Під
козаками маючи на увазі кубаньців - нащадків Запорозької Січі.
Т. Каляндрук розгорнуто дає
порівняння наших давніх національних богів і сучасних небожителів Індії. А вони
разюче схожі. А це підтверджує здогади вітчизняних академіків старої доби
Красуського, Марра, Потебні, про розселення з Подніпровської рівнини аріїв ще в
доскіфські часи на терени Індії, Малої Азії, Середземномор'я. Тотожні боги
Вишній - Вішну. Яма. Макош. Сварог і бог - Творець Свараджа Перун й Перджаня.
Автор дуже тонко спостеріг подібність бойових мистецтв індусів й запорізьких
козаків, згодом кубанських пластунів, а з цього однозначно випливає, що вони
дуже давнього індо-арійського кореня, тобто виникли ще задовго до розселення з
Подніпровської рівнини аріїв. А щоб це мистецтво виникло й розвинулось,
потрібно було мати досить сильне й значне військове осердя хліборобської
держави, яка, на мою гадку, існувала тут вже VІ-V тисяч років до нашого часу.
Чільний розділ праці присвячений
детальній розвідці дражливої теми - походженню самоназви козаки. Т. Каляндрук
не ставить чіткої крапки над "і", даючи кілька версій, ніби
запрошуючи читача до співпраці. Одна з них - ті, що ходять з косою-чубом як
означенням військової людини. Відомо: косу носили наші опришки. збройовики
Болгарії, Сербії, Хорватії, ті ж індуси - кшатрії, з косою зображений Перун на
Радзивилівському літописі, князь Святослав носив косу - чубарочку. Друга
версія: ті, що були озброєні косами. Справді, коси малина озброєнні ще давні
русичі. Татари сім тижнів (а Київ здався за 4 дні) не могли взяти Козельськ
(Чернігівське князівство), як на косовицю українські богатирі вривалися в
Батиєві лави, відтинаючи ноги і людям, і коням. Чотири темники-полководці так і
не знайшли своїх синів серед гір конаючих трупів. Третій здогад: козак від
того, що вдягався в шкіри дикої кози. Це за Д. Яворницьким, С. Мишецьким, О.
Рігельманом. Усе розкладено чітко, без зубоскальства, ґрунтується на історичних
фактах провідних науковців - як вітчизняних, так і зарубіжних.
Але, на мою гадку, авторові
дослідження особливо імпонує тема національних єдиноборств. Починаючи з княжих
теренів і закінчуючи козацтвом, всуціль Другої світової війни. Тема козацького
пластунства в совітські часи не просто замовчувалася, а була вкрай небезпечною,
за неї можна було отримати в'язничний термін. На тебе одразу ж ставилося клеймо
ярого націоналіста, та ще й буржуазного. Бо саме вони, буржуазні націоналісти,
назвали свої скаутські організації "Пластом", впроваджуючи й
виховуючи молодь із суто українодержавницьких позицій. І цей рух, хоч і
повільно, але все-таки шириться Україною. А це й вибиває ґрунт з-під ніг
євроазійців, бо ж і назва, і формація піших розвідників-пластунів чітко
простежуються лише у слов'ян і повністю відсутнє в кіннотників-кочовиків.
Сьогодні в українському війську
створюються єгерські підрозділи. Хоч єгер німецькою пластун-розвідник. Чого ми
цураємося рідного? Адже воно святіше за чужинецьке. І буде святіше завжди. Та
не лише у єгерів потрібно запровадити на клейнодах княжі та козацькі символи як
пряму спадкоємність нашої древньої держави Русі, а повсюди, у всіх родах
військ. що додало б моральної снаги й стійкості нашим витязям. І найвищий орден
держави "Герой України" однозначно потрібно замінити на "Витязь
України". щоб підкреслити цей історичний зв'язок.
Опубліковано в газеті
"СЛОВО ПРОСВІТИ" за 25 серпня -7 вересня 2022 р. № 29-30
https://www.facebook.com/profile.php?id=100063568472982